Башкорти ведуть у рахунку

За Л. Гумільовим, ми знаємо, що історію народів рухають групи наденергійних людських особин — пасіонаріїв, які прагнуть досягти найвищого ступеня самореалізації, навіть попри ризик для власного життя та здоров’я. Об’єднуючись у консорції та підганяючи до дії звичайних «гармонійних» індивідуумів, пасіонарії створюють нові етноси, держави, влаштовують революції, змушують «клячу історії» (В. Маяковський) мчати навскач. Жертовність пасіонаріїв виходить за всі норми звичайних «гармонійних» людей, що цураються виру історії, бажають жити інтересами своєї сім’ї. Останні націлені на те, щоби спокійно виховувати дітей, будувати будинки та дороги, вирощувати злаки чи пасти свою худобу. Але відсутність пасіонаріїв у людському соціумі (внаслідок їх підвищеної схильності до жертовності та швидкого витрачання) веде до втрати етносом здібностей і волі до боротьби, до проривів, зрештою, до розвитку взагалі. Суспільство без пасіонаріїв у певний момент стає ні на що не здатним і… розсипається, стаючи, у кращому разі, будівельним матеріалом для чужих етнічних груп, а в гіршому — просто нічим, пшиком. Приклад — авари, про яких Нестор-літописець сказав: «Загинули, як обри». Був великий народ, а потім його не стало. Згинув — краще не скажеш! 

Так уже наш світ улаштований — якщо всі захочуть жити тихенько, своїми маленькими інтересами, то довго суспільство тихонь не проіснує.

Порівнюючи потенційну здатність до боротьби за свої національні права у моїх земляків татар із потенціями башкортів у цій же області, слід зауважити, що, на жаль, порівняння не на користь нащадків Великого Булгара. Старіє татарський етнос, старіє! Прагне, як втомлений від життєвих негараздів пенсіонер, знайти тихе місце, щоби спостерігати за подіями з боку, не ризикуючи потрапити в непередбачуваний вир подій. Цілі життя цього умовного пенсіонера зазнають змін: заради спокою та комфорту він погоджується на поступки, які ще недавно здавалися йому неприйнятними. Він готовий відмовитися від руху вперед, аби не було сповзання назад, до найгірших умов, які він колись пережив.

Ще повно навколо сміливих татарських хлопців, готових на відчайдушні вчинки заради того, щоб застовпити собі гарне місце в житті. Татарські дівчата, сповнені рішучості досягати успіху для майбутньої родини, теж не рідкість у приволзьких містах і селах. Знаходиться чимало інтелектуалів-правдошукачів, яких не змогли залякати репресії, і багато мислячих татар мужньо і прозорливо вказують на загрози, що стоять перед народом. Але традиційний патріархальний уклад у суспільстві татар, культурні підвалини та звичаї диктують послух до старшого, авторитету начальства, стриманості в критиці. Громадська думка переважно підтримує статус кво, що склався. Величезну роль грає також вплив національного істеблішменту, що формує порядок денний у РТ, віжки державного воза перебувають у руках осіб, налаштованих споживання наявних благ, а не на завоювання нових. Влада в Республіці належить тим, хто старанно стежить за появою пасіонарних «бур’янів» на громадській грядці, і в координації з метрополією старанно ці «бур’яни» випалює. Народу послідовно і небезуспішно прищеплюється думка, що краще насолоджуватися споживанням набутих благ (шляхом відмови від національної суб’єктності — мови, частини конституційних прав, національної культури тощо), ніж ризикувати, борючись за нові.

Здавалося б, що поганого у бажанні жити тихо-мирно, у створеному своїми руками комфорті? Згоден, нічого поганого в цьому немає… крім перспективи, що ваші діти й онуки насолоджуватися спокоєм навряд чи зможуть довго. У них цей комфорт і спокій відберуть, а їх самих зроблять слугами (а може, і рабами) сильніші й енергійніші, готові битися руками, ногами та зубами заради оволодіння чужими благами, легкими у придбанні через безвольність колишніх законних власників.

Ось тут і хочеться сказати про приклад башкортів. Вони знайшли у собі сили не чекати умов перемоги, і найчастіше йдуть на те, щоб самим створювати змогу боротьби. Ось уже читаємо про бажання будувати прообраз збройних сил Вільного Башкортостану на базі ЗСУ. Вже знаємо про башкортів, що борються проти російської армії в Україні, знаємо про тих, хто пролив свою кров, і навіть про загиблих заради існування Вільного Башкортостану хлопців з РБ. Це добрий приклад для інших башкортських молодців, не згодних, аби російський командир у хабіровському добробаті бив їх палицею, як худобу, кидав у яму чи на дві доби підвішував на дереві.

Коли 85 років тому соратники А. Гітлера поспішали з введенням військ до Судет, нацистський диктатор сказав наступне: «Ще рано. Судетські німці повинні пролити свою кров і знайти своїх героїв!» Прошу пробачити мені цей неполіткоректний приклад, але принципи боротьби відтоді не змінилися. Що татарам, що башкортам, що комусь із корінних народів розраховувати на незалежність, принесену кимось ззовні, не варто. Без зусилля й і жертви ви навіть утримати її не зможете!