А це вам не нагадує ваш народ?

А це вам не нагадує ваш народ?

Один наш підписник вважає, що уривок із книги інгуського письменника Ісси Кодзоєва «Обвал» звучить так, ніби це сказано сьогодні:

«Минуло більше ста років, відколи вони окупували нашу землю і невпинно намагаються переробити і наше життя та нас самих на свій лад. Як сказали наші замахи, вони діють мовою, лестощами, підкупом і зброєю. За сто років вони настільки затуманили, засмічили наш мозок, що люди не можуть відокремити істину від брехні, добро від зла. Чого вони тільки з нами не робили. Царі їхні намагалися переробити нас у християн. Здійснювали це за допомогою грошей, чинів, батогів, згодом заварилася ця каша, яку назвали революцією. Прийшли більшовики. «Гей, горці, – казали, – ось дивіться на нас – ми ваші друзі та брати. Давайте разом бити наших спільних ворогів». Ми били, та так били, що п’яту частину населення поклали на полях битв, села наші спалили, а ті, хто залишився, настільки зубожіли, що далі нікуди. Утвердились більшовики. Нас почали бити за все те, чим відрізняється людина від тварини. Ці чужинці самі зреклися Бога, стали служити Сатані й нас примушували до цього. Вони нас звинувачували в тому, що наші жінки не валяються в кущах із першим-ліпшим; у тому, що ми не п’ємо горілку, як росіяни; у тому, що ми не готові доносити на всіх; у тому, що відповідаємо кинджалом за образу матерів; за те, що ми хочемо мати шматок хліба для дітей; за те, що приймаємо гостя, не питаючи у нього паспорта; за те, що ні в якому разі не хочемо зрікатися Бога.

Ось у чому різниця між нами та цими чужинцями. 

Ми повинні усвідомити собі і записати по серцю кінцем кинджала: немає жодної різниці між їхніми царями, що сьогодні пішли, більшовиками і тим, хто прийде потім у майбутньому, хай би як красиво вони себе називали.

Їм потрібна наша земля. Цей народ має якийсь непереборний голод на чуже. Можливо, це Боже прокляття на них – не знаю.

Їм буваємо потрібні і ми, народи Кавказу, коли в їхньому осередку мало сухих дров. І їм подобається, коли ми сторчголов кидаємося в їхнє вогнище, щоби своїми тілами і душами підтримувати їхній вогонь. І в цьому може бути Боже прокляття на них, як на слуг Диявола – не знаю.

Та істина в тому, що щоразу нас підманюють довірчими лагідними словами, манять у дружні чи братні обійми, а при зближенні нас зустрічає зміїне жало чи ікла ненаситного звіра. Невже ми дійшли до такого ступеню падіння в рабство, що ворога боїмося назвати ворогом? І це тоді, коли у нас відібрали все: батьківщину, життя, минуле, честь, гідність! Ось у чому істина. Усвідомимо це для себе. І той, хто живим вийде з цієї бійні, нехай донесе цю істину до наших народів, які в цей час страждають і гинуть на чужині. А якщо ця істина ними не буде все ж таки зрозуміла, то, клянуся Всевишнім, ми заслуговуємо на ще більшу кару за нашу легковірність…»

Корреспондент

Напишіть відгук