Язичники з “резервації” на Уралі

Десятки тисяч людей, що живуть в Закамʼї, – язичники. Це схоже на резервацію для корінного населення – як у індіанців в США, пише фотограф Дмітрій Єрмаков. Ці знімки Дмітрій зробив у Башкортостані на святі Штіяк Восьо, присвяченому закінченню посівної.

Сиджу в лазні з дядьками. Башкортостан, удмуртське село Каймашабаш. Натільних хрестів немає ні на кому, і не від ризику обпектися.

Кілька молодих хлопців – вже і не зовсім сільські, працюють в містах: Янаулі, Нєфтєкамську й Іжевську. Бували в Пітері, а хтось і в Москві. “Хто ви по вірі, бо хрестів не носите”? – “Ми язичники”.

Хрести тут носити не заведено. Ставити на кладовищах – теж. Можуть образитися старі люди, а головне – старі боги.

“Ви в Башкирії, але ви удмурти. Чому?” – питаю. – “Втекли. Наші предки втекли за Каму від християнства і від ісламу – не хотіли кидати свою віру в Природу”, – каже Сабіт, один з місцевих старійшин, батько чотирьох синів і глава величезної, за нинішніми мірками, сім’ї в 15 осіб.

Закамʼя (в прямому сенсі, землі за річкою Камою) – цікаве місце. Адміністративно – Башкортостан, але башкирів тут майже немає. У Янаулі, найбільшому за тутешніми мірками, але невеликому місті, – переважно татари. У селах – місцями татари, місцями удмурти. Ще далі є марійські села, хоча Марій Ел не близько.

Каймашабаш – удмуртське село, всі говорять тут удмуртською, хоча багато людей похилого віку знають і татарську, і башкирську. Російською теж володіють, але у людей похилого віку не найкраща вимова.

Поруч є ще чотири удмуртські села, а в усьому Закамʼї – їх десятки. І тисячі, десятки тисяч людей, тут сущих – язичники. Не новонавернені, а прадавні.

РФ ніби православна, здивуєтеся. Ну, і частково мусульманська, якщо говорити зокрема про Башкортостан.

Але в удмуртській, закамській, передуральскій реальності шаблони ламаються.

Якщо від’їхати на схід від Москви – неозброєним оком видно, що там починається справжня фінно-угорська матриця, яка тягнеться до Уралу. Говорити про неї небажано – інакше до підручників виникнуть питання.

Місцеві, щоправда, ставляться до Москви і федеральної влади скептично (що не дивно: досить поглянути на страшний стан доріг у селах, наприклад). Тому про власне життя чужим вони особливо не розповідають. Хоча, якщо бачать цікавість, діляться із задоволенням.

Втім, зовнішній світ не дуже цікавиться місцевими. Наявність тут язичництва в таких масштабах – мовчазна згода народу з владою – ми вас не чіпаємо, ви нас теж. За фактом, виходить, майже резервація для корінного населення – як у індіанців у США.

Хоча, на перший погляд резервувати нічого – зовнішні прояви традиції приховані від очей сторонніх. Люди як люди. До того ж, на відміну від розпіарених на весь світ народів Сибіру, у закамських удмуртів немає красивих нарядів, ефектного горлового співу, яскравих обрядів тощо.

Навіть шаманізму немає, в звичному нам розумінні. Тутешнє язичництво взагалі дуже спокійне. Є Бог-Отець, він же Бог Неба – Інмар. Є інші боги, великі і малі. Всі вони суть природа. Природу треба шанувати, бо вона тебе годує. Поважай землю і ліс, і тобі буде добре. Це все.

Втім, є і темна, прихована сторона. Була, за словами знайомих удмуртів, історія, хоча і в іншому селі: голова колгоспу сплавив річкою на дрова молитовну хату-куалу, а через кілька днів захворів і помер. “У нас такого не пригадаю, але схоже на правду, удмурти так можуть”, – говорять в Каймашабаші.

Все це нагадує таке собі російське вуду. Ще кажуть, що Урал як місце стику двох тектонічних плит викликає в світ темні, хтонічні сили, і місцеві знають їхню мову. Але зрозуміло, що за покрив цих страшних казок, а може і не казок, приїжджому не потрапити.

Сільський клуб. Зустріч випускників 2004 року. Танці, закуска, горілка. “А завтра велике свято, Штіяк Восьо, типу день закінчення посівної. Там горілку не можна. Навіть говорити про неї не можна”.

Звичайні сільські хлопці та дівчата. Завтра вдень вони поїдуть бездоріжжям – літо випало дуже сирим і тут – за п’ять кілометрів, до священного гаю.

Восясі, вони ж жерці або старійшини, заріжуть баранів. А баранів дадуть люди, які хочуть про щось просити Інмара.

Жерці прийдуть на світанку. Зварять м’ясо і кашу, прочитають молитви, а потім в гай, помолившись на колінах, увійдуть всі охочі. І земля буде родити, а ліс стояти, і не буде в тутешніх селах злиднів і занедбаних будинків, як в окремих інших частинах неозорої держави.

Весь тиждень до свята лив дощ, для липня в тутешніх краях це нонсенс. Деякі жителі, зокрема люди похилого віку, нарікали, що свято доведеться скасовувати, бо такими дорогам в гай не проїхати. Але старий жрець Карім (на фото в білому халаті) сказав: в крайньому випадку, люди підуть пішки, хоч і по бруду, бо свято скасовувати – гріх і поганий знак.

До речі, для мене залишилося загадкою, чому свято відбувається в липні, а не на сонцестояння.

Місцеві пояснити не змогли. Єдина гіпотеза – це приблизно на 13 днів пізніше 22 червня, тобто дата по-старому прив’язана до юліанського календаря.

Цей липень погодою нагадував радше початок осені. Але вранці в день Штіяк Восьо визирнуло сонце. “Я попросив Інмара дати нам відсвяткувати, – сказав Карім. – Свято закінчиться і піде дощ”.

Дощ пішов раніше, ще коли перші мешканці сіл тільки потяглися до гаю. Карім мовчки пішов у ліс хвилин на 20. Хмари розійшлися, і він повернувся без пояснень.

Після свята верховний жрець передав віжки влади молодому колезі Фанзіру. Кажуть, у Каріма недавно був інсульт. Але, можливо, справа в іншому – він побачив знак від погоди.

P.S. Справедливості заради треба відзначити, що язичники є і в самій Удмуртії, переважно на півдні республіки. А також в Марій Ел й інших фінно-угорських землях. Але знавці кажуть, що саме тут, в Закамʼї, далеко від великих міст традиція має особливий розмах.

P.P.S. У лазні хрестик довелося зняти і мені. Було жарко.

Дмітрій Єрмаков – фотограф і режисер-документаліст, BBC