Це гірще за вірус…

Це гірще за вірус…

Восьмого листопада 2021 року помер, відійшов у засвіти Орест Борисович Ткаченко, мовознавець, великий син України, лауреат премії Анатолія Рябова.

Крім інших мов, він знав і нашу, ерзянську. Його книга «Листи далекого друга»  (ерз. «Vasoljalgań sörmat”) – золотий внесок у боротьбу за спасіння ерзянської мови, що велася в 1989 -2019 роках в Росії.     

У двадцяти семи листах, що він надсилав Марізь Кемаль протягом багатьох років, простою, доступною мовою розповідається про щасливе відродження різних народів, даються поради по захисту зникаючих народів.

Як людина, що знає багато мов, впевнено використовував інструменти прози та поезії. А скільки він залишив після себе праць про мови та літературу – і згадувати не варто, їх не перелічити.

Дивишся в мережі спантеличений: як багато, дуже багато написано цінних робіт, які він залишив сучасникам і тим, які прийдуть завтра. Ні, не дарма Ореста Борисовича називають  батьком меряністики.  

Чудесні діла дарує життя.

У 20-30 роках минулого століття, по волі Інешкіпаза (ерз. Ineškipaz – Великий Творець), в Країні Ерзян з’явилася група вчених родини Рябових. Більш ніж п’ятнадцять представників цього роду – з вищою освітою. Це в ті часи, коли в навколишніх селах більшість мешканців не вміли читати і писати. Тому феномен родини Рябових був широким кроком в майбутнє.

В України були свої «рябови» . Це я про родину Ткаченків. Батько Ореста Борисовича, дід та інші члени родини, всі вони були дуже високого рівня філологи, велика сила в мовознавстві та літературознавстві. Їх всіх, як і родину Рябових, провели через свої “коридори” тридцяті роки.             

Орест Борисович, мудра людина з м’яким серцем, людинолюб, прожив дев’яносто п’ять років. Немало. Згадуючи про нього подумав: довго живуть ті з людей, хто багато думає, живе у творчості, говорить багатьма мовами…  

Показова в цьому сенсі юдейська нація. В неї 90-100 річних дуже багато! Чому так? Але хіба тільки їх, великих, прагнення до знань зробило Великими?

Джерело, з якого люди, народи, протягом багатьох століть черпали знання, була Книга. Вона і лише вона наповнювала знанням людську свідомість.

А зараз?

Таке враження, що хтось з володарів Землі наказав кинути книгу на підлогу і забути про неї. Після цього ніхто не читає.

Джерело, яке виблискуючи на сонці зволожувало людську свідомість – висохло, потріскалося і мовчить.      

А хто ж буде виповнювати мозок розумом?

З однієї сторони, ця проблема вирішена. Жінку, яка народила дитину, на три роки звільняють від роботи, щоб вона займалася вихованням та навчанням дитини. Краще немає куди.
         
Але… Спочатку ж треба було навчити тих вчителів, а вже потім надавати ці три роки.

Що ж зараз виходить? Багато хто з жінок  нічого не знає про те, як слід навчати. Не знають тільки тому, що нічого не читають. Ані зверху, ані знизу, ніхто не думає про те, що якщо не читати, то в нас не з’являться «нові ткаченки» і не поміняють наше життя на краще.

Понад те, оце нечитання, – пробачте за вислів, – плювання на книгу, призведе людину, усе людство до хвороби, яка буде в десять разів, в сто разів страшніша за коронавірус. Назва цієї хвороби – «хронічне недоумство». Ніякої вакцини проти цієї хвороби не створити, ніяких ліків не придумати проти цієї страшної недуги, що протікає без болю.          

Нуянь Видяз

Корреспондент

Напишіть відгук