Чому нинішня російська опозиція за своїми унітаристськими поглядами є дивним дзеркальним відображенням кремлівської влади

Відверто імперська війна Росії проти України дедалі гостріше ставить питання майбутньому самого агресора. Це лякає не лише кремлівську владу, а й антипутінців. Багато хто з них здогадується, що заміною «поганого» царя на «хорошого» вже навряд чи вдасться відбутися. Чи доведеться вирішувати більш фундаментальну проблему – чому після всіх історичних «звільнень» (лютий 1917, серпень 1991) Росія неминуче звертала в ту саму імперську колію? І навіть якщо в Кремлі після цієї війни сяде ліберальний «голуб», чи є гарантії, що через якийсь час він не еволюціонує до нового великодержавного «яструба»? Про це розповідає відомий регіоналіст Вадим Штепа.

Московська опозиція, яка називає себе «російською», мислить тими самими імперськими категоріями, що й Кремль. Імперія – це необов’язково зовнішня агресія, насамперед це внутрішній поділ країни на «метрополію» і «провінції», яким належить свідомо підлеглий, а іноді й безпосередньо колоніальний статус. Зрозуміло, що за таких умов ніяке реально федералістське мислення, як у США чи ФРН, неможливе.

Особливо наочно це проявляється в історії вільнюських Форумів вільної Росії, які вже кілька років проводяться з ініціативи Гаррі Каспарова. Ведучими основних панелей там, як правило, виступають «зірки» московської опозиції, які звично мовлять «за всю Росію», а федералістам із різних регіонів відводиться лише одна «факультативна» дискусія, яку часом навіть забувають включити до спільної трансляції. І вони виявляються дисидентами серед дисидентів.

Утім, відверте нерозуміння принципів федералізму демонструють практично всі течії російської опозиції. Наприклад, очільник штабу Навального Леонід Волков стверджує: жителі різних російських регіонів не можуть навіть уявити, що їхньою столицею не є Москва. А весь «федералізм» у нього зводиться до того, що Москва не повинна вже зовсім грабувати «провінцію», треба щось залишати і їй самій. Федерація як договір рівноправних суб’єктів для Волкова таке ж табу, як для Кремля.

Опозиційний гуру Володимир Пастухов, начебто закликаючи до федералізму, починає за здоров’я, але закінчує за упокій, проголошуючи найвищою цінністю «державну цілісність Росії». Яка, знову ж таки, не передбачає жодної домовленості: Росія має складатися з «20-30 регіонів», межі яких будуть «добре продумані» і, певно, призначені кимось «згори». Чим ця «федеративна» модель відрізняється від унітарної – абсолютно незрозуміло.

Зрештою представникам понад 30 регіонів РФ, які перебувають у політичній еміграції, набридло, що їхнє майбутнє намагаються визначати якісь московські політики та теоретики. У травні поточного року у Варшаві вони провели перший Форум вільних народів, а у липні у Празі – другий, на якому ухвалили Декларацію про деколонізацію Росії. Тобто заговорили вже не про федералізм, а поставили питання радикальніше – про становлення нових незалежних країн. Зрозуміло, що кремлівські пропагандисти викликали лють. Але показовою є і паніка серед багатьох діячів російської опозиції. Вони звикли робити заяви від імені «російського народу», а тут раптом народів виявляється багато, і ґрунт тікає з-під ніг…

Так, відомий блогер Анатолій Несміян, відомий під ніком Ель Мюрід, незважаючи на всю свою «опозиційність», обрушився на учасників Форуму з типово провладними божевільними звинуваченнями у «колабораціонізмі» зразка Другої світової війни. Московського політолога Олександра Кинєва дуже налякало слово «розпад», хоча на Форумі воно практично не лунало – його учасники міркували про постімперську реконструкцію на основі інтересів мешканців різних регіонів. Але, мабуть, це характерна риса мислення «московських політологів»: якщо замість одного кремлівського суб’єкта на російському просторі з’являється декілька і вони ведуть прямі переговори один з одним, така ситуація з позицій імперського центру, який претендує на політичну монополію, безумовно виглядає «розпадом».

Особливо кумедно прозвучали закиди Кинєва в тому, що празький Форум нібито дискредитує російську опозицію. Насправді ця москвоцентрична опозиція давно вже дискредитувала саму себе своїм багаторічним запереченням рівноправного федералізму. Для Кинєва учасники Форуму «нікого не представляють» – насправді вони якраз представляють громадськість своїх регіонів, але кого представляють «загальноросійські» опозиціонери на своїх конференціях?

Далі Кинєв відтворює типово кремлівські страшилки: ніби децентралізація Росії призведе до десятків диктатур, що воюють між собою, замість однієї. Хоча учасники Форуму у своїх виступах постійно наголошували на прагненні мирних, договірних і рівноправних відносин. Загальну критику у них викликає саме московська метрополія, яка економічно грабує регіони, уніфікує їхні культури та не дозволяє їм вільно обирати свою владу.

До речі, щодо регіональної влади. Кинєв навіщось захищає нинішні місцеві «еліти», хоча ці призначенці «вертикалі» не заслуговують на таку назву.

Реальні регіональні еліти будуть обрані лише на вільних парламентських виборах у всіх регіонах, а про яку федерацію чи інший устрій цього простору вони домовляться між собою – це вже їхня власна справа. Але московський політолог у принципі не допускає того, що такі договори можуть укладатися самими регіонами безпосередньо. Що ж у такому разі робитиме «федеральна еліта»?

Ще один характерний шаблон: Кинєв впевнений у російській «єдинонеділимості», тому що більшість населення імперії становлять росіяни. А росіяни, на його переконання, природжені великодержавники, і це знову зближує його ідеологічно з кремлівськими опонентами, які впевнені в тому самому. У зв’язку з цим хотілося б нагадати Кинєву історію його рідної Республіки Комі, яка у 1990 році поряд з іншими автономіями тодішньої РРФСР ухвалила Декларацію про свій державний суверенітет. І цьому анітрохи не завадив той факт, що більшість республіканських депутатів, які проголосували за цей документ, були етнічними росіянами.

Словом, нинішня російська опозиція за своїми унітаристськими поглядами є дивним дзеркальним відображенням кремлівської влади. Вона неспроможна сприймати гігантські російські простору від Балтики до Тихого океану як територію багатополярності, як вільний договір рівноправних регіонів.

Тому учасники празького Форуму розмірковували вже про постросійську історію. Так, поки що цей термін звучить незвично, але в 1991 році таким же незвичним було слово «пострадянський». Історія продовжується – а імперська опозиція, ймовірно, зникне разом із імперією.