Про звичну роль «щита Європи», почуття вдячності та справедливість : Вільний Ідель-Урал

Під час Євромайдану мені пощастило спілкуватися з білоруським поетом і політиком Володимиром Нєкляєвим. Свого часу він був ініціатором і лідером громадської компанії «Говори правду» та балотувався на пост президента Білорусі.

Звісно, ми не могли не порушити мовне питання. Тоді стан української не викликав суттєвого занепокоєння — принаймні в епіцентрі Майдану всім вірилося у краще. А ось про білоруську ми говорили з деякою тривогою. Я тоді навіть сказав політику: мовляв, не занепадайте духом — за потреби й українці вас підтримають, почнуть нею спілкуватися. І це буде проявом братньої солідарності, поштовхом для тих громадян Білорусі, хто ще сумнівається у важливості відродження білоруської. Зайвих 40 мільйонів мовців — хіба це погано? Зрозуміло, що це було сказано в емоційному пориві. А насправді? Говорити білоруською (з метою підтримки сябрів), коли в деяких регіонах навіть наша «єдина державна» в ролі попелюшки… Чи не зарано? Тут важко щось заперечити скептикам. Потрібна послідовність. Але саму ідею солідарності з білорусами ця прикра обставина не перекреслює.

Був трохи здивований, а ще більше радий, коли дізнався про існування в Києві «Білоруського розмовного клубу». Його ядро, як і слід було чекати, становлять українці. Дехто з домішкою білоруської крові, а дехто й без неї. Зустрівся з активістами клубу, і ми справді довго могли розмовляти між собою, не переходячи на українську. Звісно, білоруський філолог, якби був присутнім на нашій зустрічі, помітив би деякі неточності та помилки. І все ж, наша мова була набагато кращою, ніж мова пересічного мінчанина чи, скажімо, мешканця Вітебська, Гомеля, Бреста… А головне — була достатньо висока мотивація розмовляти мовою Янки Купали голосно, гордо, не криючись. Ми не боялися негативної реакції киян — її в принципі не могло бути; тут питання лише в масовості, у всеукраїнській підтримці цікавого почину. Як зробити, щоб люди нас зрозуміли та самі потяглися до білоруського слова? Наразі активісти обговорюють утворення подібних клубів у інших містах України.

Під час інавгурації Інязора (Верховного старійшини) ерзянського народу (а вона, я нагадаю, відбувалася в Києві), дехто з молодих політиків та громадських діячів пробував вживати ерзянські слова та фрази. Ерзянська мова, яка поширена на сході Мордовії, майже незнайома українському загалу, але дружнє привітання «шумбрат!» дехто вже встиг засвоїти. Фактично відбулося те ж саме, що і з білоруською. Якщо можна заговорити мовою брата, то чому б і ні? Це ж цілком добровільно! А підстави для такого шанобливого ставлення до Ерзянь Мастор (Країни Ерзя) були і є. Бо лише ерзянський народ — єдиний з усіх народів Росії — закликав своїх чоловіків не воювати з Україною, не брати участь у збройному конфлікті на Донбасі на боці агресора. Це прецедент, і ми повинні шанувати людей, яким у важкій ситуації вибору не забракло мужності.

Декілька слів про самоспалення науковця з Удмуртії Альберта Разіна. Патріоти України належним чином оцінили цю жертву. І вже обговорюють, як віддячити народові, який здатен народжувати ось таких мужніх чоловіків. «Шумбрат» — це «привіт» ерзянською. А удмуртською буде: «Чирткем!» Слід запам’ятати і вживати це слово в патріотичних середовищах Києва, Харкова, Запоріжжя, Одеси… Адже загибель Альберта Разіна — це велика втрата для удмуртського народу. Треба якось компенсувати. Загинув же науковець і за нас із вами… Хіба на нашому Південному Сході ситуація з українською набагато краща, ніж з удмуртською в Іжевську? Хіба ворог уже відмовився від наміру «прорубати» сухопутний коридор від Маріуполя до Криму? Тож треба діяти! Ерзяни, і удмурти для нас такі ж «братушки», якими є болгари і серби для росіян. І це добре, що мої земляки рефлексують у правильному напрямку. Пригадав вислів Лариси Івшиної: «Вдячність — це могутній вітамін росту нації». Істинна правда. І набагато гірше, коли її немає. Це не дуже добре, коли Верховний старійшина ерзянського народу Боляєнь Сірєсь виступає із проханням не вживати слова «мокша» у значенні «окупант». Ось що пише вірний син ерзянського народу, який півтора року воював на Донбасі за нас із вами: «В «русском человеке» українська складова в рази більша, аніж мокшанська. Мокшани — маленький народ, зараз їх тисяч двісті… А скільки українців в Московії? Мільйони! Щодо участі у московських справах. В Госдумі — маю таку інформацію — один чи два мокшанина. А українських прізвищ там із тридцять, якщо не більше. А зараз моя черга робити «наїзд». Я ерзя. Ти — українець. Друже, це ти навчив московитів читати і писати. Це ти створив їм освітню систему, науку! Це ти передав Москві релігію, за допомогою якої вони знищують мене вже чотириста років. То чий він, той «русский человек»? Невже й справді «мокшанський»? Погодься: є за що поважати тих, хто упродовж чотирьохсот років окупації спромігся залишитися мокшею, ерзєю, удмуртом… І ворог у нас один — підступний і ще досить сильний. І тому шукати ми маємо друзів, а не примножувати ворогів…»

Сподіваюся, дослухаються мої земляки до братньої поради. Завжди краще творити добро, а не лише пасивно захищатися від зла. Пам’ятаймо зворушливі слова Валерії Новодворської: «Бережіть Україну, вона — надія людства». А як тепло говорив про Україну Джохар Дудаєв! Мудріше (і в наших інтересах) відповідати високим очікуванням кращих людей пострадянського простору.

Сергій Лащенко, газета “День” — №2-3, (2020)