Кривавий березень 1935-го… Або трагедія мокшанського народу

Публікуємо статтю, яку нам надіслав Човганонь Донісі – кандидат історичних наук (PhD), голова Комітету представників народу Мокша (на еміграції), директор Центру фінно-угористики імені Анатолія Рябова.

«На очах цивілізованої Європи криваві привиди карелів, інгерманландців, вепсів, удмуртів, марійців, ерзян і мокшан виходять із могил. Вони блукають просторами континенту аж до пустель Афганістану та Туркестану, змучені голодом, холодом і червоним терором. І єдині країни у світі, де не можна говорити правду чи погано відгукуватися про нинішніх правителів Московії, – це Радянська Імперія та Фінляндія», – з виступу народного депутата від фракції «Патріотичний народний рух», лютеранського пастора та ветерана кількох війн проти більшовиків Еліаса Сімойоки перед парламентом Суомі навесні 1935 р.

Описувані ним події не вкладаються в голову розсудливої людини: у розпал сталінських репресій, на хвилі подолання наслідків найтяжчого Голодомору від України до Поволжя та Казахстану державне утворення під назвою СРСР прийняли до Ліги націй. Єдиними політиками, хто виступив проти такого необдуманого рішення відбілити кривавий більшовицький режим, стали наші фінно-угорські побратими, яких на батьківщині намагалися викрити у «розгулі фашизму». Мало хто тоді – у трагічні 1930-ті роки – міг публічно говорити про злочини червоної Московії, про що свідчать збережені в архівах Фінляндії газетні підшивки.

Перші цілеспрямовані «етнічні чистки» проти представників корінних фінно-угорських народів почалися зі сфабрикованої чекістами справи «СОФІН». У катку репресій виявилася національна еліта ерзян (М. Маркелов), удмуртів (К. Герд), комі (В. Литкін), марійців (С. Чавайн), зирян (Д. Батієв)… Арешти проводилися безпосередньо після аналогічних процесів у Харкові у справі «Союзу звільнення України» та в Мінську у справі «Союзу звільнення Білорусі», лише звинувачення було змінено через регіональну специфіку: «Зв’язок з естонськими та фінськими дипломатами, шпигунство на користь цих країн, підготовку терактів».

Не оминула трагічна доля і мокшан, за якими карателі у шкіряних тужурках на «воронках» прийшли трохи згодом. За спогадами ерзянського просвітителя Іларіона Поздяєва, «в результаті громадську думку налаштували так, що багато вчорашніх друзів і товаришів не тільки відвернулися, але навіть стали відкрито виступати проти, хоча багато з нас були активними партпрацівниками, не поміченими раніше в шкідництві. На жаль, уся партійна дискусія, зрештою, закінчилася традиційним звинуваченням моїх мокшанських колег у троцькізмі. Культ особи, що насаджувався Сталіним, був дуже заразливим і його вірус швидко передавався периферійним партрукам. Мало в кого вистачало сміливості у тій атмосфері вимагати розібратися у правдоподібності звинувачення у троцькізмі. Піддати це звинувачення сумніву означало поставити себе під удар. Троцькізм був найтяжчим злочином. Обвинуваченого в ньому всі цуралися як чумного, а ті, хто захищав обвинуваченого, самі потрапляли під підозру».

Навесні 1935-го у Саратові, Пензі, Тамбові та Саранську силові органи СРСР взялися за мокшанську інтелігенцію. Під ударом опинилися такі видатні діячі, як етнограф і мовознавець-перекладач Йосип Черапкін, археолог і нумізмат Богдан Зайковський, історик-фольклорист Павло Галаєв, педагог Костянтин Абодєєв, редактор та інженер-новатор Микола Ковальов та інші, чиї імена вже втрачені в катівнях ОГПУ-НКВС. Саме вони, незважаючи на насаджуваний з московського Кремля «мордвінізм», успішно просували серед малограмотного мокшанського населення, особливо сільської місцевості, мокшанську ідею (мокшень ванф), намагаючись із розрізненого етносу, що жив дисперсно, створити модерну націю, яка могла спиратися на свої власні ресурси.

Але доля мала інші плани. З прискореним згортанням так званої політики коренізації, крім русифікації, радянський режим не гребував старих перевірених ще в Громадянську війну (1918-1922) методів придушення народного невдоволення; цього разу працювали адресно, по кожному «ворогові народу» окремо та дуже скрупульозно. Найбільш затято інакомислення серед інородців у 1932-1937 роках пригнічували: Роман Пілляр (головний саратовський чекіст), Андрій Ємцов (головний пензенський чекіст), Василь Селін (головний тамбовський чекіст), Вальтер Ванд і Сигізмунд Вейзагер (почергово головні «мордовські» чекісти).

За твердженням татарського історика та громадського діяча Каміля Галєєва, саме у подіях Великого сталінського терору слід шукати витоки нинішнього стану справ усіх майже асимільованих корінних народів Поволжя. «Головна наша спільна трагедія – це винищення всього освіченого шару у 1920-1930-ті за підсумками якого татарський та інші народи виявилися безголовими. На цей момент ми як жаба з видаленим головним мозком, маючи спинний, який діє суто рефлекторно, але ці рефлекси загалом і в цілому правильні. І варто розуміти, проблема в тому, що на одних рефлексах далеко не поїдеш», – невтішний висновок Галєєва.

Але повернемося до тих, хто і як обезголовив колись багатомільйонний мокшанський народ, який залишив цілу криницю фольклору, який здивував навіть фіна Хейккі Паасонена. Виходячи з нині доступних архівних джерел, відомо, що активну безпосередню участь у каральних операціях брали В. Ванд, Р. Пілляр і С. Вейзагер, які командували «летючими» загонами-трійками, які виносили позасудові вироки на місці. Ось ці борці з «націонал-буржуазією» та самозвані «будівельники комунізму» цікаві тим, що, наближаючи якесь «світле майбутнє» під прапором марксизму-ленінізму, власноруч фабрикували справи про так званий «Мордівський блок правих троцькістів і націоналістів».

Уже в березні 1935-го за їхньою вказівкою були заарештовані І. Черапкін, Б. Зайковський, М. Ковальов та інші «особливо небезпечні» мокшани. Виконуючи сталінський план про зачистку «п’ятої колони», куди зарахували і наших попередників, чекісти не гребували огидними тортурами і стратами, без суду та слідства звинувачуючи (винних лише в любові до свого народу та прагненні зрівняти його у розвитку з естонцями, фінами) у різних вигаданих гріхах, та був після оперативно зачитаного скоромовкою вироку розстрілюючи біля стіни чи в підвалі. Так, ці діячі фінно-угорського прометеїзму стали однією з головних цілей радянського окупаційно-терористичного режиму!

Масові каральні операції, за задумом кремлівського вождя, мали завершити 20-річну боротьбу з «соціально-ворожими елементами» в СРСР. У той самий час ні Сталін, ні інші більшовицькі лідери (Н. Єжов, А. Вишинський, Л. Берія) не змогли чітко визначити критерії «ворога», які протягом 1930-х років постійно змінювалися внаслідок тактичних політичних та економічних міркувань. Тож у радянські концентраційні табори прямували нові соціальні та національні групи населення, а пасіонаріїв, як невтомного просвітителя Черапкіна, розстрілювали.

Ось як про його діяльність відгукувався Іларіон Поздяєв: «Черапонь Осе – один зі знавців

мордовських діалектів, автор підручників для мокшанських шкіл та “Мокша-мордовського словника”, науковець, колишній секретар газети “Од веле”. Виступав із критикою робіт Рябовоня Толя та Петербурзьки Федора з мокшанської мови. За збігом дивних обставин помер у березні 1935 року. Газета “Червона Мордовія” назвала його “найбільшим мордовським лінгвістом, який багато приділяв уваги питанням історії й етнографії мордви, найстарішим педагогом, який випестував багато сотень фахівців, котрі працюють на всіх ділянках соціалістичного будівництва”. Напевно, він один із небагатьох, хто був досить гострий у національному питанні: “Мордовія – це майбутня самостійна республіка, яка не потребує допомоги росіян!” або “Мордовія для мокші й ерзі!” Головним чином Черапонь Осе звертався до молоді, закликаючи її зживати всяке поверхове, несерйозне ставлення до рідної мови та літератури».

Заради справедливості слід зазначити, що і Ванд, і Пілляр, і Вейзагер, як і «українські» колеги Косіор, Успенський і Вяткін, незважаючи на заслуги перед червоною батьківщиною, були перемелені жорнами сталінських репресій. Усіх їх звинуватили у шпигунстві: вже під час чисток у лавах НВКС смерть у вигляді кулі знайшла своїх «героїв» з Луб’янки, які занапастили сотні безневинних життів мокшан. Але ось що особливо впадає у вічі: Черапкін разом із Зайковським йшли за однією кримінальною справою й у списках репресованих їх обох немає, як і в списках реабілітованих.

Досі точні обставини смерті невідомі. Сучасні ж російські «акули пера» намагаються пройти між краплинами, кажучи, що і Черапкін, і Зайковський, попри свою енергійність, перебуваючи в самому розквіті сил (50-55 років), чомусь раптом «відійшли від справ, захопилися містицизмом, померли в період 1933-1935 рр.», по суті затираючи справжню дату «швидкої» смерті. Напередодні обидва мокшанські просвітителі не просто були активні – вони писали наукові роботи, проводили розкопки на Середньому Поволжі (городища Нороньщащть і Увек), знайшовши багато фактів не тільки про існування в домонгольські часи держави Мурунза на чолі з династією Мордванів (у деяких джерелах Мордуканів – прим. авт.), а й діставши з-під степової землі старі мокшанські гроші часів Хазарії та Булгарії.

Ентузіасти-романтики, мокшанські ідеалісти, що практично були мозком нашої нації, не просто канули в Лету – про їх подвижництво довгий час намагалися навмисно замовчувати, як у поки що РФ, так і поза – за кордоном. Із закінченням Великого терору всі книги, журнали та газети мокшанською мовою (до 80% усієї літератури – прим. авт.), в яких згадувалися перелічені вище «вороги радянського народу», були вилучені з бібліотек, вивезені в Москву чи знищені на місці. Лише деякі екземпляри вдалося передати фінським етнографам, які передали їх на зберігання до Національної бібліотеки та Національного архіву Суомі.

Варто також наголосити, що до цього дня в Саранську, Тамбові, Пензі та Саратові, в усіх межах великої Мокшень Мастор, залишилися незахованими сотні невідомих і вже забутих жертв сталінських репресій. «Мордовська Варфоломіївська ніч» тривала цілих 3 роки і забрала на той світ еліту, «особливо непокірну» талановиту активну меншість, яка мала допомогти нашому народу вийти з летаргічного сну і стати нарешті європейською нацією. Тепер їхня нелегка ноша лежить на нас, поколінні воєнних 2020-х. То не осоромимо ж пам’ять і спадщину предків!