Велика держава тоне у весняних калюжах

Із настанням весни щорічно активізується істерія з приводу швидкого настання паводків. У кожному великому каналі кожної республіки Ідель-Уралу майже одночасно і регулярно з’являються обіцянки чиновників про боротьбу з паводками, про запобігання їм, гарну підготовку до них.

Хоча небезпеку починають становити вже просто великі калюжі, адже пройти більшістю доріг стає неможливо. Ще до самої повені.

Населення просто борсається в багні та проклинає кого завгодно, тільки не цю державу, яка змушує людей виживати там, де за іншої держави можна було б просто жити звичайним життям. Слідом за багном приходить велика вода. Майже щороку. І забирає з собою будинки, техніку, домашню живність, а часом і людей, залишаючи на кілька днів/тижнів вкритий мулом і смердючий розріджений ґрунт.

Не встигне все це підсохнути — за паводками приходять лісові та степові пожежі, кількість яких можна було б мінімізувати, організувавши кращу систему контролю за стихійними загораннями.

Ну а потім знову дощі та повені вже восени, а потім не розчищені від снігопадів та ожеледиці вулиці. І так по колу.

Так, людство ще не навчилося контролювати стихію.

Однак за ресурси, що віддаються Москві, можна було б уже за багато років створити гарні дренажні системи по всьому Ідель-Уралу.

Навесні до проблем великої імперії додається ще льодохід. Начебто й має бути байдуже, але ні: зникнення льоду — це зникнення льодових переправ. Адже організувати пороми та надійні постійні мости усюди, де вони потрібні населенню — на це наддержава грошей не має. Це ж не війна.