8 місяців великого руZZкого мракобісся

Сьогодні рашисти мають ювілейну дату — 8 місяців повномасштабної агресії проти України, де вони вбивають, катують, грабують, ґвалтують, руйнують міста. Вони цей ювілей радісно відзначають, пишаючись усіма скоєними військовими злочинами, і «ніхто не може це зупинити».

І їх зовсім не засмучує, що за цей час вони встигли втратити майже 70 тисяч солдатів, понад 5 тисяч бойових машин, 3 тисячі танків, 520 гелікоптерів/літаків і навіть 16 кораблів.

Не засмучує тому, що вони своїх втрат особливо не рахують — адже «для Росії немає неприйнятних втрат», як сказав один кремлівський пропагандист.

Кому цікаво, скільки там загинуло солдатів, якщо ця війна як подарунок небес для імперії — крім можливості заробити на розпилі військових бюджетів, захопити нові території, нових рабів і ресурси, є ще можливість утилізувати тих, хто не підходить під високі стандарти наддержави з расових, ідеологічних, релігійних причин, а також позбутися надлишку «паразитуючого на бюджетних коштах» нижчого соціального класу та кримінальних елементів?

Однак «колос на глиняних ногах» зіткнувся з «несподівано» сильним опором українців, із «несподівано» реальною армією України, з «несподівано» великою підтримкою України від світової спільноти та з «несподівано» слабкою й розкраденою власною армією.

Так, звісно, спочатку в імперії були сильні, добре навчені (хай навіть і за старими підручниками) підрозділи з гарною технікою і з досить високою мотивацією. Але через бездарність вищого керівництва та недооцінку української армії, а також неврахування неприйняття місцевим населенням окупаційних військ — ці всі, так би мовити, «елітні» підрозділи були витрачені марно і дуже швидко закінчилися, й довелося перейти до набору всіх поспіль, намагаючись при цьому більше набрати війська не з представників «титульної нації», а з тих, кого треба позбутися насамперед. Хто «заважає» імперії розвиватись, хто «загрожує» їй сепаратизмом? Цілком очевидно, що треба зачистити всі «неблагополучні» регіони від активного корінного населення та заселити на це місце лояльніших до центральної влади.

Разом із втратою боєздатних військ став зникати і страх васалів і маріонеток Кремля перед своїм сюзереном, який ослаб і втратив всякий престиж:

🔘 «невдячний» за свій трон казахський диктатор Токаєв узяв курс на маневрування між НАТО та Китаєм, всіляко демонструючи свою зневагу до Московії;

🔘неймовірно «знахабнілий» диктатор Таджикистану просить ставитися до своєї країни як до рівноправного партнера і при цьому відмовляється допомагати у війні, хоча за папірцями ОДКБ начебто зобов’язаний;

🔘Вірменія й Азербайджан, чий конфлікт десятиліттями Кремль підтримував і прагнув дедалі більше розвивати, «раптово», відразу при ослабленні Кремля, підписують мирний договір і взаємно визнають кордони одне одного, чим позбавляють імперію чергової точки впливу на Кавказі та «схлопують» великий ринок збуту зброї у цьому регіоні.

Крім усього вище перерахованого, за ці 8 місяців імперія встигла заслужити введення проти себе неймовірної кількості міжнародних санкцій, якої ще не було у світовій історії, і водночас довести весь світ до тієї «точки кипіння», в якій різні країни почали змагатися одна з одною не в тому, хто краще «втихомирить» Московію на переговорах, а в тому, хто більше та швидше поставить зброю Україні.

Всі ці події не могли не вплинути на саму імперію. Усередині неї поступово наростають бунтівні сили — хтось хоче змінити владу, хтось розвалу самої імперії. Зрештою це призведе до загибелі імперії, але поки що для цього зарано — ще немає тієї кількості жертв і тих масштабів поразок (принаймні усвідомлення масштабів поразок), за яких більшість населення імперії почне свій безглуздий і безжальний бунт, під час якого важливо не ловити ґав і спрямовувати цю бунтівну масу в потрібне русло, для швидшої дезінтеграції цієї фашистської держави.