Меседжі російської літератури легітимізують знищення інших народів заради величі росіян — історик

Війна в Україні примусила весь світ почати переосмислювати значення російської літератури. Багато поколінь виросло з переконанням, що вона велика й без неї світ не проживе. Однак неупереджений погляд на російську літературу примушує засумніватися в цьому. Якщо «навести різкість» на те, які наративи вона просуває, то можна побачити, що здебільшого йдеться про велич росіян, яким через «загадкову російську душу» можна те, чого не можна більше нікому. Цікаво, що завдяки такому «мегапіару» в це почали вірити не лише росіяни, а й усі, кому вдалося накинути російську літературу. Але звідки взагалі взявся цей міф?

Він бере початок у промові Федора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві – після цього Пушкін почав перетворюватися на ікону. «Якщо прибрати зі шкільної програми розмови про всесвітнє значення Пушкіна, то залишиться лише великий поет (можливо) однієї з багатьох літератур світу»: ось що про це розповідає доктор історичних наук Наталя Старченко.

Думка про «всеєвропейське і всесвітнє» призначення «русского человека» проходить через увесь текст Достоєвського та коментується у безлічі варіацій, як, скажімо: «Стать настоящим русским, стать вполне русским, может быть, и значит только (в конце концов, это подчеркните) стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите». Звичайно, у російської людини, за Достоєвським, достатньо причин для ворожого налаштування до європейців, але всупереч обставинам, росіянам «явлено» через слово Пушкіна бути творцями «загальнолюдського об’єднання всіх племен великого арійського роду».

На прикладі пушкінських текстів Достоєвський характеризує російську людину як таку, що прагне визволитися від зовнішніх обставин, оглядаючись на правду в інших землях з їхнім «твердим історичним ладом» та усталеним громадянським життям. А насправді, вигукує мовець, правда в ньому самому, себто не в правилах і цінностях, що виробляються і розділяються спільнотою, а в індивідуальному: «Тварь ли я дрожащая иль право имею».

Тож, зауважує Достоєвський, для росіянина «чуть не по нем, и он злобно растерзает и казнит за свою обиду или, […] сам возопиет […] к закону, терзающему и казнящему, и призовет его, только бы отомщена была личная обида его». Європа, яка мала б бути зненавиджена росіянами, тим часом залишається для них такою ж дорогою, як власна земля. Адже «русскому скитальцу необходимо именно всемирное счастие, чтоб успокоиться: дешевле он не примирится». Звичайно, як зауважує Достоєвський, поки що це прагнення всесвітнього щастя втілюється лише в теорії. Утім, нам добре відомо, що практика тривалістю в більш ніж століття вже стояла на порозі.

Олександр Л. Блок (батько відомого поета) вторуватиме у 1884 році Достоєвському, процитувавши його фразу про крайню потребу для російської людини всесвітнього щастя. Власне, зауважить він, це природний наслідок формування «мислячою» Росією унікальної «вселюдської цивілізації»/культури. То нічого, як твердив Достоєвський, що Росія злиденна й груба, справа не в науці й економіці, а в серці. Прагнення народу до «загальнолюдсько-братерського єднання» й оприявнив у своїй геніальності Пушкін.

Меседжі російської літератури, засвоєні росіянами безпосередньо а чи через адаптацію їх масовою культурою та пропагандою, легітимізують знищення інших народів заради їхньої величі. Ось лише маленький приклад «Росії без кордонів» з творчості доброго поета Фьодора Тютчева, написаний не без впливу Пушкіна:

Москва и Град Петров, и Константинов Град —
Вот царства Русского заветные Столицы…
Но где предел ему? и где его границы —
На север, на восток, на юг и на закат?
Грядущим временам судьбы их обличат…

Семь внутренних морей и семь великих рек…
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная…
Вот царство Русское… и не прейдет вовек,
Как то провидел Дух и Даниил предрек.
1848-1849